Результати хірургічного лікування хворих із застарілими вивихами акроміального кінця ключиці

Анотація

Актуальність. Лікування застарілих (хронічних) вивихів в акроміально-ключичному суглобі залишається дискусійним питанням і варіює від застосування консервативних методик до широких реконструктивних втручань.

Мета дослідження. Провести клініко-інструментальну оцінку результатів хірургічного лікування хворих із застарілими вивихами акроміального кінця ключиці.

Матеріали і методи. Проведено ретроспективний аналіз лікування 41 пацієнта із застарілим вивихом акроміального кінця ключиці (давність травми понад 3 тижні). Досліджувані були розподілені на 2 групи: І група – 19 пацієнтів (46,3%), яким було проведено динамічний тип фіксації вивиху акроміального кінця ключиці та аутотендопластика зв’язок акроміально-ключичного суглоба і дзьобоподібно-ключичних зв’язок; ІІ група – 22 пацієнти (53,7%), яким була проведена фіксація вивиху акроміального кінця ключиці спеціалізованою пластиною та аутотендопластика зв’язок акроміально-ключичного суглоба і дзьобоподібно-ключичних зв’язок. Середній вік пролікованих пацієнтів становив 34,1±11,2 року (від 18 до 70 років), переважали чоловіки – 36 пацієнтів (87,8%). Оцінка функціональних результатів лікування проводилась за допомогою шкали Oxford Shoulder, шкали Constant – Murley та шкали Acromioclavicular Joint Instability Scoring System.

Результати. Середній показник за шкалою Oxford Shoulder безпосередньо до оперативного втручання становив 33,3 і 31,5 бала (p=0,347) та наприкінці спостереження – 46±2,6 і 46,1 бала (p=0,934), середній показник за шкалою Constant – Murley до оперативного втручання становив 68,9±12,4 і 69,7±14,5 бала (p=0,863) та наприкінці спостереження 94,2±7,7 і 96,5±3,9 бала (p=0,291), середній показник за шкалою Acromioclavicular Joint Instability Scoring System безпосередньо до оперативного втручання становив 31,3±9,5 і 25,1±8,2 бала (р=0,087) та наприкінці спостереження 79,9±16,7 і 75,7±9,1 бала (р=0,422) в I та II групі відповідно. Супутні внутрішньосуглобові пошкодження плечового суглоба було діагностовано в 68,4% пацієнтів, найбільш поширені – пошкодження передньо-верхньої частини суглобової губи лопатки та теносиновіт сухожилка довгої голівки двоголового м’яза плеча. Ускладнення лікування були зафіксовані в обох групах спостереження, проте не потребували додаткових реконструктивних втручань.

Висновки. Використання малоінвазивної динамічної методики фіксації або відкритих методів фіксації спеціалізованою пластиною у поєднанні з реконструкцією зв’язок акроміально-ключичного суглоба та дзьобоподібно-ключичних зв’язок сухожильними аутотрансплантатами забезпечує добрі віддалені функціональні результати.