Аналіз структури контрактур суглобів верхньої кінцівки

Анотація

Резюме. Аналіз обмежень амплітуди рухів у суглобах традиційно розглядається з позицій окремих нозологій, що їх спричинюють, проте системні результати зворотного синдромологічного підходу до вивчення контрактур публікуються лише епізодично.

Мета. Визначити структуру, причини виникнення, характер та тяжкість контрактур суглобів верхньої кінцівки.

Матеріали і методи. На великому масиві (16710 пацієнтів) проаналізовано структуру контрактур суглобів верхньої кінцівки внаслідок травм та захворювань. Оцінювався розподіл за локалізацією, етіологією, ступенем тяжкості контрактури, статевою та віковою приналежністю, а також взаємозв’язок між типом та локалізацією контрактури. Простежена динаміка розвитку контрактур та кількість необхідних хірургічних втручань.

Результати. Обмеження рухів у суглобах верхньої кінцівки було зареєстроване у 5450 випадках з 16710 (32,6%), із них у пацієнтів чоловічої статі – 3485 (63,9%), жіночої – 1965 (36,1%). У процесі реконструктивно-відновного лікування хворим було виконано 7892 операцій. Найчастіше це були контрактури суглобів пальців кисті (42,5%), плечового (26,9%), ліктьового (13,4%), кистьового суглобів (13,3%), рідше – радіоульнарні контрактури (3,9%). Так, контрактуру ліктьового, радіоульнарного і кистьового суглобів найчастіше спричиняє кістково-хрящове ураження, суглобів пальців – поліетіологічний компонент, плечового – рівномірний розподіл поміж десмогенним, міогенним та кістково-хрящовим ураженням. Більшість контрактур була середньої тяжкості. Хірургічне лікування контрактур було багатоетапним для пальців кисті (1,91±1,35 операції) і, в основному, одномоментним для плечового суглоба (1,34±0,81 операції). Найбільш поліструктурними були бойові ураження, ішемічні та контрактури пальців (2,53­±1,22; 2,52±1,34 та 2,5±1,24 структури, відповідно), а найменш – радіоульнарні контрактури (1,59±1,34 структури). Радіоульнарні контрактури в 37,3% випадків супроводжуються контрактурами пальців, проте зворотний зв’язок наявний лише в 1,2%. Відмічено, що контрактури радіоульнарних суглобів нерідко супроводжуються обмеженням рухів у ліктьовому та кистьовому суглобах – в 34,9 та 56,6% випадків, відповідно. Водночас зворотна залежність поєднання контрактур у кистьовому та ліктьовому суглобах із радіоульнарними не дуже висока – 4,2% та 6% випадків, відповідно.

Висновки. У хворих, які госпіталізовані для високоспеціалізованого хірургічного лікування патології верхньої кінцівки, контрактури суглобів останньої характеризуються поліетіологічністю, середнім та тяжким ступенем, викликані здебільшого порушенням кістково-хрящових структур та їх поєднанням із десмогенними, теногенними та міогенними ураженнями, простежуються специфічні взаємозв’язки за локалізацією та взаємообтяженням, швидкістю прогресування. Як правило, контрактури верхньої кінцівки мають застарілий характер і потребують багатоетапного хірургічного лікування.